«Приватизація держави»: як олігархічні клани перезапускають вплив на владу після 2019 року

Українська держава пережила після 2019 року глибоку трансформацію: змінилися обличчя у владних кабінетах, але сталі механізми впливу великого капіталу на ухвалення рішень нікуди не зникли. Олігархічні клани, які десятиліттями формували правила гри, швидко пристосувалися до нової політичної реальності — до монобільшості, до «нових облич», до війни та мобілізаційної економіки. Це розслідування не про конкретні прізвища у стилі жовтої преси, а про систему: як саме гроші конвертуються у політичну волю і чому антиолігархічні заяви так часто розбиваються об непрозорі фінансові потоки.

Розуміти цю систему сьогодні важливо як ніколи. У час повномасштабної війни ресурс держави — від відбудови до розподілу міжнародної допомоги — стає новим полем битви за вплив. Той, хто контролює потоки, контролює й політичний порядок денний. І саме тому питання деолігархізації перестало бути темою внутрішньополітичних дискусій та перетворилося на питання національної безпеки й довіри західних партнерів.

Спадок 1990-х: як формувалися клани

Українська олігархія народилася на приватизації радянської спадщини. У 1990-х роках навколо металургії, хімії, енергетики та газотранспортної системи сформувалися перші великі капітали, які майже одразу почали конвертуватися у політичний вплив. Контроль над «Криворіжсталлю», обленерго, трубопроводами й портами давав не лише прибуток, а й важелі тиску на будь-який уряд.

Ключова відмінність української моделі від класичного капіталізму — зрощення бізнесу з державними монополіями. Олігарх у пострадянському сенсі — це не просто багата людина, а власник, чиї статки критично залежать від рішень чиновників: тарифів, ліцензій, держзамовлень, податкових пільг. Саме ця залежність робить політичне лобі не забаганкою, а умовою виживання бізнес-імперії.

До 2014 року ця система досягла піку: парламентські фракції формувалися під конкретні бізнес-інтереси, а міністерські крісла відверто розподілялися між групами впливу. Революція Гідності похитнула цю конструкцію, але не демонтувала її — вона лише змусила клани діяти обережніше й винахідливіше.

Чотири інструменти впливу

Вплив олігархату на владу тримається не на одному важелі, а на злагодженій системі кількох. Розуміння цих інструментів дозволяє відрізняти реальну деолігархізацію від імітаційної. Нижче — базовий «набір» механізмів, які працюють в українських реаліях уже понад двадцять років.

• Медіаактиви — телеканали й онлайн-ресурси як інструмент формування порядку денного та тиску на опонентів.
• Депутатські групи — «прохідні» мажоритарники й позафракційні, які голосують за потрібні закони.
• Фінансування партій — офіційне та тіньове, через пов'язані фонди й підрядників.
• Кадровий контроль — призначення «своїх» на ключові посади в регуляторах, судах і держкомпаніях.

Найпотужніший із цих інструментів — медіа. Телеканал коштує грошей і рідко буває прибутковим, але дає те, що не купиш інакше: здатність робити політика популярним або «токсичним» за кілька тижнів. Саме тому боротьба за медіаландшафт завжди була передумовою будь-якої політичної кампанії в Україні.

Медійна вертикаль: телеканали як зброя

До запуску єдиного телемарафону у 2022 році український ефір був поділений між кількома групами впливу, кожна з яких контролювала «свою» лінійку каналів. Ці медіа не просто інформували — вони формували емоційне тло, підсвічували вигідні теми й замовчували незручні. Політична реклама в такій системі часто маскувалася під новини та ток-шоу.

Війна змінила конфігурацію, але не природу процесу. Об'єднаний марафон вирішив питання інформаційної оборони, проте загострив питання плюралізму: коли ефір консолідовано, зростає ризик, що доступ до аудиторії стане предметом закулісних домовленостей. Незалежні медіа й розслідувачі опинилися перед подвійним викликом — тиском війни та звуженням рекламного ринку.

Для читача практичний висновок простий: медіаплюралізм — це не абстрактна цінність, а запобіжник проти монополії на правду. Там, де залишається кілька незалежних майданчиків, олігархічний вплив завжди слабший, а корупційні схеми складніше приховати від суспільства.

Гроші партій: тіньове фінансування

Офіційне партійне фінансування в Україні частково прозоре завдяки державному фінансуванню та звітності перед НАЗК. Проте реальні витрати на кампанії традиційно значно перевищують задекларовані. Різницю покривають тіньові потоки: готівка, «джинса», оплата послуг через підставних підрядників та неформальні домовленості.

Класична схема виглядає так: пов'язана з олігархом компанія фінансує «соціальні проєкти» чи білборди, формально не пов'язані з партією, але фактично працює на конкретного кандидата. Так вплив залишається поза межами офіційної звітності, а зобов'язання перед спонсором — цілком реальними.

Деолігархізація: закон і його межі

У 2021 році в Україні ухвалили так званий антиолігархічний закон, який запровадив реєстр осіб зі значним політичним та економічним впливом. Формальні критерії включали статки, медіавласність і вплив на політику. Ідея полягала в тому, щоб публічно маркувати олігархів і обмежити їхню участь у приватизації та фінансуванні партій.

Проте закон одразу викликав критику — і з боку правозахисників, і з боку Венеційської комісії. Головне зауваження стосувалося ризику «ручного» застосування: коли рішення про внесення до реєстру ухвалює орган, залежний від влади, інструмент деолігархізації сам може стати політичною зброєю проти незручних гравців.

Реальна деолігархізація, на думку більшості експертів, лежить не у складанні «чорних списків», а в системних реформах: незалежному антимонопольному регуляторі, прозорих тендерах, сильних судах і захисті викривачів. Без цього будь-який реєстр залишиться декларацією.

Війна як стрес-тест системи

Повномасштабне вторгнення стало найжорсткішим стрес-тестом для української олігархічної моделі. Частина активів опинилася на окупованих чи зруйнованих територіях, енергетика зазнала ударів, а логістика й експорт зруйнувалися. Багато класичних джерел олігархічної ренти суттєво знецінилися.

Водночас війна відкрила нові поля впливу: розподіл міжнародної допомоги, відбудова, оборонні замовлення та управління релокованими підприємствами. Там, де з'являються великі непрозорі потоки, завжди виникає спокуса встановити над ними неформальний контроль. Саме тому антикорупційна інфраструктура під час війни стає не менш важливою, ніж фронтова.

Показово, що західні партнери прямо пов'язують подальшу фінансову підтримку з прогресом у деолігархізації та верховенстві права. Для України це означає, що прозорість перестала бути внутрішньою справою — вона стала умовою виживання в умовах війни на виснаження.

Що може зробити суспільство

Деолігархізація неможлива силами самої влади, надто коли влада сама є частиною системи. Ключову роль тут відіграють інституції громадянського суспільства, незалежні медіа та міжнародний тиск. Практичні кроки, які підсилюють цей контроль, цілком конкретні й вимірювані.

• Підтримувати незалежні розслідувальні медіа передплатою й донатами.
• Вимагати відкритих даних щодо бенефіціарів держзамовлень і тендерів.
• Стежити за деклараціями та реєстрами через відкриті платформи.
• Захищати незалежність антикорупційних органів від політичного тиску.

Кожен із цих кроків окремо здається малим, але разом вони формують середовище, у якому непрозорий вплив стає дорогим і ризикованим. Саме зростання «ціни» корупції, а не гучні гасла, історично руйнує олігархічні схеми ефективніше за будь-які реєстри.

Висновок: тест на суб'єктність

Питання деолігархізації — це, по суті, питання про те, чи є українська держава суб'єктом, а чи ареною для боротьби приватних інтересів. Війна загострила цей вибір до краю: країна, яка воює за незалежність зовні, не може дозволити собі внутрішню залежність влади від кількох фінансових груп.

Історичний шанс полягає в тому, що вимоги суспільства й західних партнерів уперше збіглися. Це не гарантує успіху, але створює вікно можливостей, якого не було в попередні десятиліття. Використати його чи знову згаяти — залежить від інституційної стійкості, а не від чергових гучних заяв.

Зрештою, справжня деолігархізація виміряється не кількістю прізвищ у реєстрі, а тим, чи зможе пересічний громадянин повірити, що рішення у Києві ухвалюють в інтересах країни, а не в інтересах кількох кабінетів. Це і є справжній тест на державну зрілість.

Джерела

• Transparency International Ukraine
• Центр протидії корупції (Antac)
• Венеційська комісія Ради Європи